Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

– Я знаю, що мені робити. І ти роби зі своїм життям, що хочеш. А наші життя не чіпай.

Друзі десь були, не зникли ж вони з білого світу, десь існували. Але він не відчував більше їхньої присутності, ніби перекреслив усе, що було, позбувшись спільних фотографій, улюблених компакт-дисків, вудок, з якими сиділи колись на березі ставка, казанка, у якому варили юшку на вогнищі. Тепер після коротких зустрічей залишалась гіркота і та сама спустошеність, що чигала на нього вдома. Друзі вже не потребували його, як раніше. Навіть Сашко щоразу чекав, коли можна буде нарешті сказати: бувай, старий! Не пропадай! Усі відвернулись від нього.

Він думав: ще не вечір, дійду до краю – тоді розвернусь. Пройду весь цей шлях. Коли не залишиться більше нічого, я зупинюсь, бо ж не буде вже що виносити. І тоді ця зараза відступить. Але наразі вона не відступала, крутила ним, викручувала, вив'язувала вузлом. Прокинувся від страшних звуків. Здається, він стогнав, казав комусь: от бісова скотина! Сам у порожній кімнаті.

Уже майже нічого не залишилось. А воно і далі не попускало. Мабуть, матрац, горня і ніж теж входили у той загальний рахунок, виставлений йому не знати ким, не знати за що. Залишалися його мобілка, стелажі та вікно. Зроблені на совість стелажі міцно трималися стіни. Якби зберіг сокиру – порубав би їх зараз на тріски. Але сокири у нього вже не було, а гострий мисливський ніж лише понівечив полиці, не завдавши їм особливої шкоди. Міцні зробив, надійні. Зараз би не зміг. Зараз він багато чого не зміг би. Ніби не речі повиносив, а себе роздав, розкидав, погубив по частинках. Свою силу, можливості, емоції, прив'язаності, усе своє життя розбив на друзки й виніс геть.

Однак виходило, що виніс не все.

І він узявся за те, що було в голові, що трималось у пам'яті, що нагадувало про себе секундною млістю. Ішов тепер десь неподалік, щоб нашвидкуруч щось перехопити, байдуже що, трошки перейтися, іноді перебивався випадковими заробітками: гей ти, піднеси-занеси. Йому не треба було багато, йому майже нічого не було потрібно. Тільки б викреслити якийсь спогад, обірвати якусь щемливу ноту, що бриніла, заплутавшись у натягнутих струнах на рівні серця.

Він згадав той далекий день, коли усвідомив: я – це я, а навколо – світ, у який я прийшов. Той день, коли він малим тьопав битою стежкою, теплою пилюкою і дивився то на мерехтливе у променях сонця листя над головою, то собі під ноги, де рухалось мереживо світла й тіні. Скільки йому було тоді? Років три, мабуть. Геть цей день!

Жартівливе вітання, яке вони придумали з Сашком у п'ятому класі, зберегли дотепер, але досить, все! Досить, і більше не треба, бо який це друг.

Далі.

І за якого дідька усе це тримати в голові, коли воно вже не знадобиться. Нехай Оленка та колишні колеги, трудоголіки-кар'єристи пам'ятають та вправляються.

Геть.

«Тату, на!» – малий тягне руки до нього. На його малечій мові це означало: бери мене на руки. «Тату, на!» Він починав кумедно видиратися вгору, чіплявся за штани, не чекаючи допомоги. Ні, з цим розберемося потім. Це ще болить. На сьогодні досить.

Обвів кімнату поглядом, зупинився на вікні. Як він раніше не помічав? Куди він дивився? Кинувся притьмом, виліз на підвіконня, потягнув на себе край фіранки – звідки й сили узялися – і за три відчайдушні смикання, зірвав горішню віконну конструкцію, скинув жужмом додолу, зістрибнув, згріб в оберемок – поніс до смітника.

«Винос мозку!» – вдарило по очах.

На придорожньому рекламному щиті ще вчора цього не було. Він одразу побачив його на протилежній стороні вулиці на виході з їхнього двору. Рвані літери: «Винос мозку!» Реклама нічного клубу, чи якогось енергетичного напою, чи ще якоїсь гидоти. Не суттєво, чого саме. Бо ці два слова призначались особисто для нього. Винос мозку, дідько його забирай!

У прочинену кватирку дме нічний вітер. Щось дрібне, прохолодне торкається чола. Дощ. Звичайна нічна мжичка. Підвестись нема сил, і ворухнутись зась. Лиш відчувати освіжаючу сіянку, вона летить у порожню кімнату через прочинену кватирку, вже вся щока волога. Відчуття вторгнення, проникнення на твою територію, додавання у твоє життя чогось дрібного, випадкового й водночас суттєвого. Усього лиш дощу. Приємний тихий відхід, непомітне згасання під шамотіння дощових крапель.

Прокинувся від лялькового вигуку: «Кєш-ша кушать».

Малий дивиться мультфільм? Малий?! Розплющив очі. Ні, це не мультфільм: у розчахнутій кватирці походжає папужка, цікаві чорні очка, кумедний ніс.

– Кєша! Кушать! – повторює примара і впурхує до кімнати.

Тепер шукає щось завзято на підвіконні.

У нього жовта голова, зелене черевце, рябі крила і довгий хвіст. Дивиться риб'ячими очиськами і вимагає:

– Кушшать! Кушшать! – і без жодної паузи переходить на польську: – Кохам че! Кохам че!

Поліглот, дідько його забирай.

– Пішов, – озивається чоловік, йому ледве вдається підвести голову від матраца. – Пішов звідси. Чуєш?… Давай звідси, давай, давай! Тут нема що їсти. Кушать – нєт! Понімаєш?

У відповідь нахабний птах перекривляє чиєсь хихотіння:

– Ші-ші-ші-ші! – сміється папужка. Йому добре даються шиплячі звуки.

Ні, ця сцена, цей діалог зовсім з іншої історії, хтось усе переплутав, запустивши у кватирку папугу. У цій кімнаті наближається фінал драми, а дрібна круглоголова пташка намагається перетворити все на комедію.

Геть! Геть звідси! Спроби впіймати знахабнілого зайду нічого не дають, той шугає під стелею, гублячи на підлогу кольорове пір'я і нарешті сідає просто в раковину. Він шукає води.

– Звідки ти взявся на мою голову…

Може, його хтось шукає? Під вікном нікого. Навіть на лавці. А біля неї, згадав, є пластмасова мисочка для котів. Через десять хвилин папужка комічно пив з помитого котячого посуду.

А через чверть години господар, сам собі дивуючись, уже соває ноги у напрямку до крамниці на розі, бо цей крикливий гість змусив-таки його вибратись з дому. Вигнати його не вдалося, тільки сили втратив. Назустріч – донька двірнички, в руці пакет із хлібом, їй років десять, імені її ніколи не чув, лиш бачив її з мамою зі свого вікна.

– Ти не знаєш, – зупинив він її, – тут ніхто папугу не губив? Може, хтось шукав. Нагле таке…

– Ні, – каже дівчинка.

– А чим годують папужок?

– Дивлячись яких. Він який?

– Балакучий такий, кількома мовами говорить.

– Хвилястий?… Амазон? Какаду? Жако?…

– Е-е-е… Він такий, як горобчик, тільки крила довші, голова жовта, живіт зелений. І погляд зухвалий.

– Хвилястий папужка, – каже дівчинка. – У нашому гастрономі є відділ, запитайте корм для хвилястих папужок, вони там на коробці намальовані. А ви з якої квартири?…

– А скільки коштує?

Останні запитання лунають одночасно.

І одночасно, навзаєм, вони називають цифри – ціну та номер квартири.

– Ого, – каже він.

– А! Перша брама! – каже вона.

– Я стільки не маю.

– Гаразд. Я занесу вам трошки корму, тільки мамі хліб віддам. Я маю двох папужок, і корм наразі є, поділюся з вами, поки ви без грошей.

Він доплентався додому і сів на матрац спостері гати за тим, як Кеша обстежує нову територію, покрикуючи: «Ш-ша! Ш-ша!», хвилюючись від того, що з їжею виникли якісь проблеми. Одна полиця папужці сподобалась найбільше. Він вже облаштовувався там, почувався як вдома. Невгамовне строкате непорозуміння з верткою шийкою.

У двері постукали. Дитяча рука.

– Ось вам книжка, – сказала донька двірнички. – Тут усе про папужок. А це – корм.

Він сипонув жменьку з початої коробки просто на поличку.

– Це забагато, – прокоментувала дівчинка.

Папужка жадібно накинувся на дрібні зернятка проса та льону.